Мала Академія Наук
Наукова робота Сливки Андрія Володимировича МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ЖИТОМИРСЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ
ВІДДІЛЕННЯ:ІСТОРІЇ
СЕКЦІЯ :ІСТОРИЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО
БАЗОВА ДИСЦИПЛІНА :ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
КОЛІЇВЩИНА
2014
ЗМІСТ:
Вступ_________________________ ст.1
Розділ 1.Походження назви «Коліївщина» ст.2-3
Розділ 2. Хід подій повстання__________________ ст.3-19
2.1 Початок повстання
2.2 Здобуття Умані
2.3.Відновлення гетьманства
2.4 Московська збройна інтервенція
Розділ 3.Коліївщина на Житомирщині_______ ст.19-21
Розділ 4. Гайдамацький скарб_____________ ст.22-24
Висновки
Список використаних джерел
Додатки
ВСТУП
Антифеодальна боротьба народних мас на Правобережній Україні зумовлювалася не тільки жорстоким феодально-кріпосницьким гнобленням, а й національно-релігійним утисками з боку шляхетської Польші. Населення боролися не тількі проти феодальної експлуатації, а й за своє
національне визволення, возз’єднання всіх українських земель.
Відомі українські історики В.Антонович і Я. Шульгін, спираючись на документальну основу, довели що гайдамаччина - це стихійний протест
народних мас проти соціально-економічного та національно-релігійного гніту.
Найбільші гайдамацькі повстання відбулися в 1732-1734, 1750 та 1768 роках. Широкий відгук повстання гайдамаків знайшла і на території
сучасної Житомирщини. Так, у січні 1734 року гайдамацький загін діяв під Бердичевом. Тоді ж селяни села Котельні разом з загоном гайдамаків
зруйнували панський маєток, а населення містечка Чуднова підтримало боротьбу гайдамацького загону Г.Клобуцького. Документи свідчать, що
гайдамацькі загони в 1750 році діяли практично по всій території Волині. Багато сіл і містечок Житомирського повіту та околиці Любара були
охоплені гайдамацьким рухом. 9 червня повстанці в кількості 120 чоловік напали на Бердичів і розправились з шляхтою. Гайдамаки, спільно з
селянами, нападали на шляхтичів і католицьких священників, знищували документи. Велику підтримку, вони знайшли серед селян та міщан
Житомирщини. Вершиною гайдамацького руху стало повстання 1768 року відоме в історії під назвою Коліївщина, яке очолили М.Залізняк і
І.Гонта.
Розділ 1
Походження назви «Коліївщина»
Колії́вщина — селянсько-козацьке повстання на Правобережні Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі.
Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Ґонта.
Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. Супроводжувалося масовою різаниною єврейського і польського населення на Поділлі та Волині. Повстання було придушене російськими військами (спільно з поляками), а гайдамацькі ватажки — страчені або заслані на Далекий Схід
Назва Коліївщина, найімовірніше, бере свій початок від польських слів «kolej», «po kolej», «kolejno», що означав несення надвірної козацької служби при магнатських помістях — «slużba kolejna». Тобто Коліївщина — це повстання надвірних козаків.
За іншою версією, назва «Коліївщина» походить від слова «колій», яким в українських селах і донині називають людей, відповідальних за забиття скотини (свиней, корів, кіз, коней та ін.), які вміють робити це найбільш професійно і безболісно. Характерною особливістю роботи колія було освячення ножа і просіння вибачення у тієї істоти, яку він збирався зарізати, що робило акцент на тому, щоб він зробив свою роботу професійно і завдав якомога менше болю живій істоті, яку збирається зарізати. Процедура освячення ножів згадується у Тараса Шевченка. Це вказує на те, що гайдамаки обґрунтовували свої дії як роботу для звільнення України від тих, кого вони вважали загарбниками і пригноблювачами, уособленням ворожої їм кріпосницької системи — великих землевласників, управителів маєтків і їхніх прибічників (більшість з яких в ті часи були поляками і євреями).
Висунута у радянські часи версія про начебто походження назви повстання від слів «кол» або «колоти», швидше за все, не відповідає дійсності, оскільки, згідно з правилами словоутворення української мови, назва повстання в цьому випадку мала б виглядати Колщина, Кілщина або Коловщина. В російській мові слово «колій» відсутнє.
Розділ 2
Хід подій повстання
2.1 Початок повстання
Ідейно–політичне обличчя Гайдамаччини проявилося найвиразніше в повстанні 1768 року, яке ввійшло до історії під окремою назвою — Коліївщина. А це завдяки тому, що воно від самого початку було ведене під одним, центральним проводом, який швидко оформився як уряд відновленої української держави.
Повстання почалося святочним проголошенням його в Мотронинському монастирі на Зелені Свята за старим стилем, 18–го травня, а за новим стилем 29–го травня 1768 року. Але підготова до повстання тривала кілька літ. Організатором і керівником повстання став запорожець Максим Залізняк, який у 1767 році прибув із 18–ма козаками до Мотронинського монастиря й тут зробив свою тимчасову квартиру. Щоб замаскувати ціль свого прибуття, Залізняк записався разом із його товаришами в послушники, які, нібито, готовились поступити в монаший чин.
Мотронинський монастир, положений серед Чорного Лісу на віддалі приблизно 8 кілометрів від Медведівки, надавався особливо для використання його як центру підготовчої праці для повстання: сюди приходили на прощу з усіх сторін України й із ними могли незамітно приходити і звязкові з різних сторін. На відстані около двох верст від манастиря, над глибоким Холодним Яром, де низом плив потічок із здоровою, чистою водою, був збудований табір, обкопаний ровом та обведений валом і забезпечений на дорогах від манастиря та від млинів дубовими рогачками. Тут була квартира підготовчого штабу повстання.
Виправданням для побудови оборонного табору біля монастиря перед польською владою була сама історія монастиря. Заложений на переломі ХVІІ і ХVIII століть заходами родини Шумлянських монастир був укоротці зруйнований ватагою польського шляхетського війська. На початку XVIII століття переяславський архірей Кирило Шумлянський відновив монастир, але в 1726 р. відділ польського війська, нібито шукаючи грабіжників, знову, як каже Гавронський, "дав волю своїй жовнірській сваволі" і по–варварськи пограбував та понищив манастир. Такі акти шляхетської сваволі повторялися теж пізніше, й тому побудову укріпленого табору представлено як конечність оборони монастиря перед евентуальним новим нападом шляхетського свавілля. Цей укріплений табір було прозвано "Мотронинською Січчю".
При виготовлюванні плану збройного зриву взято до уваги тогочасний стан збройних сил Польщі на окупованих нею українських землях, який був зовсім іншим, як у час повстання Богдана Хмельницького. Скупчення польських військ в одній місцевості тепер не було. Тритисячна "українська партія", тобто частина регулярної польської армії, стаціонована в Україні, була розміщена по кілька, а то й по одній сотні, званих "хорутвами", по різних містах. Незалежно від регулярної армії, кожний польський магнат мав свої власні "надворні міліції", зложені звичайно з козаків, які мали охороняти замки й маєтки даного пана, а у випадку особливої небезпеки пани організували зі своїх селян під командою польських шляхтичів "зелені міліції". При такому стані й українські повстанські сили мусіли бути розділені на окремі загони й діяти одночасно на всьому просторі, охопленому повстанням, здобуваючи кожне місто окремо й винищуючи поляків по всій Україні. А тому Залізняк поділив терен Правобережної України на чотири частини й призначив комендантами на ті частини чотирьох отаманів, що прибули з ним із Січі: Семена Неживого для південної частини Київського воєвідства, Якова Швачку й Андрія Журбу для середньої частини Київського воєвідства й Волині, Івана Бондаренка для північної частини Київщини, Полісся й північної Волині. Для себе залишив Залізняк Брацлавське та Подільське воєвідства. Це був, очевидно, поділ терену для воєнних дій; адміністраційний поділ країни та персональна обсада адміністраційно–військових постів повинні були бути устійнені по усуненні поляків з українських земель.
На Зелені Свята, 29–го травня (а за старим стилем 18–го травня) 1768 року зібралася в Мотронинському монастирі велика кількість прочан. Після Богослуження перед церкву заїхало кілька возів із зброєю, — переважно з ножами, — і кількадесят кінних козаків. Максим Залізняк відчитав спеціяльну відозву, відому в переданні під назвою "Золота Грамота", із закликом до всенароднього повстання проти польських окупантів України з метою винищення їх, або прогнання з України й відновлення Гетьманщини. Після цього один із монахів–священиків відправив молебень і посвятив ножі, що їх по освяченні розібрали між себе перші учасники повстання для того, щоб ними колоти ворогів України.
З Мотронинського монастиря вирушило, мабуть, триста повстанців. Курінні отамани Неживий, Бондаренко, Швачка й Журба подались із невеличкими загонами, як зав'язком їхніх частин, на призначені їм терени. Полковник Максим Залізняк із головною частиною подався до Лебедина, а звідси його похід ішов через міста: Медведівку, Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Шайки, Камінний Брід, Межин, Лисянку. В усіх тих містах, по здобутті їх, Залізняк винищував поляків і жидів, роздавав залишене панське майно міщанам і селянам, установляв українську управу й доручав зберігати лад та порядок. Коли відділ Залізняка проходив через села, назустріч йому виходили селяни із хлібом–сіллю: це значило, що вони на вістку про повстання вже самі впоралися зі своїми панами. Коли цього не було, то це означало, що в селі є ще польські пани. Тоді відділ Залізняка, або його частина, заходили до того села, здобували панський двір і ліквідували польських панів та їхню шляхетську челядь. Від головного відділу відлучувалися малі загони із призначеним їм отаманом, щоб прочищувати від поляків подальші від шляху села. Ті загони поповнювалися новими повстанцями, що приставали до них з–поміж селян.
У Лисянці поляки пробували поставити сильніший спротив відділові Залізняка, що начисляв кругло 300 повстанців. У місті скрилося багато польської шляхти й жидів з околиці. Місто було добре укріплене й мало військову залогу. Губернатор міста Кучевський пробував мобілізувати до оборони всіх міщан, що були в більшості українцями. Але вони відмовились і вимагали здачі міста. "Все одно — казали вони губернаторові — Гетьманщина буде, не встоїшся!". Повстанці здобули місто й винищили поляків.
Із Лисянки вирушив Залізняк, з'єднавшись із кількома іншими загонами повстанців, на найсильнішу в тому часі твердиню Умань, де розігралася головна драма.
2.2 Здобуття Умані
Місто Умань було центром величезних посілостей родини Потоцьких в Україні. 8–го квітня 1760 року тут з особливою парадою було проголошено заложення фортеці. Місто обведено валом і ровами та збудовано укріплені брами. Власник посілостей, Францішек Салєзи Потоцкі, що був київським воєводою, призначив адміністратором цілої Уманщини з осідком в Умані з титулом "генерального губернатора" Рафала Младановича, який прибув до Умані із 32 гарматами. В час Коліївщини в Умані були стаціоновані частини польської регулярної армії, три сотні драгунів і триста вояків артилерії й технічних відділів під командою Ленарта, ок. тисячі надворних козаків під командою польських полковників Обуха, Магнушевського й Лаща та козацьких сотників Івана Гонти,
Дашка і Яреми, 800 узброєних конфедератів, 200 вояків "зеленої міліції", зорганізованої спеціяльно, з огляду на небезпеку, із селян. Коли колії почали наближатися до Умані, комісар дібр Радивилівських Бендзіньський, привів до Умані ще 500 своїх надворних козаків під командою сотника Уласенка.
Іван Гонта буів тільки одним із сотників двотисячної козацької міліції Потоцьких в Умані, якою формально командували три польські полковники, але, не дивлячись на те, всі, від київського воєводи Салєзія Потоцького починаючи, вважали його, сотника Гонту, дійсним комендантом всієї козацької міліції.
Але, коли ранньою весною 1768 р. рознеслись вістки про нове гайдамацьке повстання, поляки почали підозрівати Гонту у зв'язках із гайдамаками: жиди донесли були уповноваженому Потоцького, Цєсєльському, що Гонта в часі побуту з міліцією в коші над Синюхою напередодні початку коліївського повстання вів таємні переговори із Залізняком і намовляв другого сотника козацької міліції Дашка приєднатися до українського повстання. Але доказів того поляки не мали, тим більше, що викликаний до Умані Дашко в дорозі загинув.
На вимогу Младановича сотник Гонта склав на ринку в Умані прилюдно присягу "на вірність вітчизні" і замість заплянованого повішення Гонти, поляки справили гучний бенкет у честь Гонти, в часі якого губернатор Младанович зі сльозами в очах благав Гонту про поміч, передаючи в його руки не тільки долю Умані, але й усю шляхту і "всю Україну". Делегація жидів принесла Гонті полумисок золотих червінців й інші подарунки і просила рятувати їх перед гайдамаками. Після цього, Гонта вирушив із козацькою міліцією проти коліївських повстанців і отаборився під містом. Тим часом на вістку про переможний похід коліїв, особливо ж після здобуття ними Лисянки, до Умані стали напливати з усіх сторін хвилі польських і жидівських утікачів. Коли в місті не стало вже місця, нові втікачі отаборилися в укріпленому таборі біля Грекового Лісу. З доручення Младановича закуплено в турків великі запаси стрільного пороху для гармат і пушок. Младанович пробував найняти сотника німецького війська, що переїжджало тоді через Умань, скуповуючи коні і пропонуючи заплатити у висоті ста тисяч золотих готівкою, але ті відмовились.
На вістку про те, що Залізняк вирушив із головними повстанськими силами з Лисянки на умань, Младанович зі старшиною доручили міліції йти проти коліїв, а польському війську — отаборитися перед містом. Міліція повинна була пропустити коліїв і перейти непомітно в запілля повстанців. Плян був такий, що коли повстанці підійдуть під місто їх привітає з мурів міста артилерія, після чого польські частини заатакують їх ізпереду, а міліція ззаду. Залізняк надходив із північного сходу, здобувши міста Звенигородку, Буки й Соколівку.
По виїзді війська з міста від міліції не було три дні ніяких вісток. У місті росла паніка. Повновласник Потоцького Цєсєльський втік до Києва, брат Младановича на Волощину, а разом із ними втекло теж батато визначніших панів та старшин польської армії.
А тим часом Гонта, вирушивши ранком з постою в селі Попужинцях, здержав усіх і сказав полковникам Обухові й Магнушевському, щоб вони негайно поверталися до міста, якщо не хочуть загинути від повстанської шаблі. А всім козакам заявив, що він із сотниками Уласенком і Яремою переходить до Залізняка, щоб спільними силами визволити Україну з польського ярма, тож хай кожний рішається: або, йти з ним, або повертатися з польськими полковниками до Умані. Козаки всі до одного пішли за Гонтою. На особисте доручення Гонти окрема козацька сторожа відпровадила обидвох польських полковників під місто й повернулись. Але полковники не пішли до Умані, а втекли манівцями закордон, рятуючи власне життя й залишаючи Умань на ласку долі.
14–го (3–го за ст. ст.) червня 1768 року Гонта з усією козацькою міліцією приєднався до повстання. З'єднані сили повстанців зліквідували польський табір у Грековому Лісі, в якому мало бути від 5 до 8 тисяч польських панів із челяддю та жидів, і підійшли під Умань.
17–го (6–го за ст. ст.) червня 1768 р. вранці з мурів Умані поляки побачили наближення військ. Вони були певні, що це повертається Гонта з міліцією по розгромленні коліїв. В місті вибухнув шал радости. Але інженер Шафранський, який пильно дивився в далековид, спостеріг, що воно щось не так, бо за козаками Гонти маршували лави коліїв, і заалярмував польську старшину. Зчинився переполох. Всі брами були зачинені, а польські частини перед містом поставлені у стан бойової готовости.
Під містом повстанці задержались. На очах поляків, що дивились з валів, Гонта і Залізняк виїхали з–поміж своїх військ, зустрілись і дружньо привітались. Младанович, побачивши це, втратив мову; команду міста перебрав Ленарт. Польські частини з–перед міста були спішно стягнені до міста. Ленарт казав узброїти всіх, хто тільки був здібний носити зброю: всіх шляхтичів, жидів і наівіть 200 учнів школи Василіян, що ще не роз'їхались були на вакації. Почалась облога міста. Вже першої ночі всі українці, що були тоді в Умані, члени "зеленої міліції", гарнізону, панська обслуга й українські міщани перейшли до повстанців; ті, які не могли перейти брамою, перескакували вали й рів і втікали до Гонти. В місті залишилися тільки поляки й жиди. Ранком 18–го червня Младанович, що вже, видно, переміг наслідки першого переляку, скликав усіх жидів казав їм навантажити фіри сукном та дорогими подарунками й післати це Гонті, благаючи у нього пощади для міста. Гонта й Залізняк зажадали, щоб місто здалося, запевняючи, що в такому випадку полякам і жидам буде запевнена змога безпечно виїхати з родинами з України в Польщу. Поляки відкинули ультиматум. Почався наступ. Селяни з околиці підрубували сокирами палісади валів, повстанська артилерія обстрілювала місто з гармат, а колії пробували наступати на вали, підходячи із двох сторін: від Грекового Лісу й зі сторони Нового Міста. Польська артилерія з валів завзято, хоч дуже нецільно, обстрілювала наступаючі лави повстанців, але запаси амуніції скоро вичерпалися. Переполох у місті зріс, тим більше, що вичерпалися теж запаси води. Тому, коли ранком 21–го червня (н. ст.) недалеко брами появився Гонта з білою хоруговкою, викликаючи Младановича на переговори, той погодився і казав впустити до міста Гонту й гурт його охорони. Але у брамі виникло замішання, бо польські старшини, не дбаючи про збереження вимоги безпеки мирової делегації, кинулися зі зброєю на Гонту, щоб його вбити. Вив'язалась боротьба, в часі якої у відкриту браму вскочило більше повстанців, а за ними ввійшли й головні сили коліїв. Наступила кривава розправа, відома в польській мемуаристичній літературі під назвою "уманська різня", в якій загинуло від п'яти до вісімнадцяти тисяч осіб польської шляхти й жидів. Багато польських жінок і дітей урятував від загибелі Гонта, доручивши перевести їх до української церкви, або до своєї квартири в домі українського міщанина Багатого, а між ними й дочку та сина губернатора Младановича, які залишили опісля свої спомини про події в Умані.
2.3 Відновлення Гетьманщини
22–го червня 1768 року в Умані під гарматні і крісові постріли проголошено святочно відновлення Гетьманщини. У проголошенні було подано, що панщину і шляхетство зноситься, всі українці будуть вільними козаками і вся українська земля буде зватися по–давньому "Гетьманщина" щодо свого політичного стану. Гетьманом відновленої української держави було обрано Максима Залізняка, а головним комендантом збройних сил уманського полковника Івана Гонту. Комендантом міста Умані призначено сотника Пантелеймона Уласенка. Окремі постанови регулювали податкові і військові повинності громадян супроти української держави; всякі самовільні накладані контрибуції були заборонені. В державі мав панувати лад і порядок, сперті на принципах справедливости й рівности всіх громадян. Країну поділено адміністраційно на полки й сотні.
Ядро української армії силою двох тисяч вояків приміщено у спеціяльному таборі біля Умані. Тут вівся регулярний військовий вишкіл та прищеплювалися принципи суворої військової дисципліни. З решти повстанців, що були тоді в Умані, створено повстанські загони, які вирушили в дальший похід на захід і північ для прочищування українських земель від польських окупантів. Ті загони, що їх командирами були Микита Чорний, Романченко, Ніс, Паралюш, в останньому тижні червня і перших тижнях липня 1768 р. здобули містечка Гранів, Теплин, Дашів, Тюльчин, Манастириська, Гайсин, Копели, Божівку, Жидачин, Ладижин, Балту й очистили всю Уманщину від поляків та жидів.
Так само успішно проходили повстанські дії полковника Семена Неживого в південній частині Київщини. З Холодного Яру біля Мотронинського манастиря подався Неживий у Чигиринщину та Черкащину, де появилися сильні частини польських конфедератів, що грабували і знущалися над українським населенням. Із документу, виставленого медведівцями про взірцеву поведінку Неживого і його відділу, довідуємося, що в Медведівці відділ Неживого знищив сотню польських конфедератів, а в Жаботині кругло 450 польських вояків. Подібні документи інших громад подають, що у днях 20–22 (9–12 за ст. ст.) червня 1768 р. Неживий був із своїм відділом у Каневі, 26–го (15–го за ст. ст.) в Мошнах, 31 (20 ст. ст.) червня в Жаботині, 1–2 липня (21–22 червня ст. ст.) в Медведівці, 6 липня (26–го червня за ст. ст.) у Крилові. Скрізь там він винищив поляків і жидів і, як засвідчує Рум'янцев у своєму рапорті московській цариці з датою 19–го (30–то за н. ст.) червня 1768 р., отаман Неживий "завів там новий економічний лад, для чого визначений економ із місцевого (українського) населення і писар грецького віровизнання". В його районі оперували зі своїми загонами підпорядковані йому сотники: Іван Чорний у районі Черкас, Василь Шелест — Жаботин, Василь Смілянський — Лебедин, Іван Таран — Вільшина, Шундра — Сміла, Станкевич — Корсунь, Шевченко — Богуслав.
У середній частині Київського воєвідства, що стала тереном дії полковника Якова Швачки, колишнього курінного отамана Журилівського куреня на Січі, оперували зі своїми загонами повстанські отамани: Василь Тесленко–Журба — Васильків, Груда — Хвастів, Сава Плиханенко — Біла Церква, Павло Таран — Володарка, Микита Москаль — Бердичів. Зразу Швачка оперував разом із Журбою; на початку липня Тесленко–Журба, мабуть піднесений Залізняком до ранги полковника, почав проводити повстанські акції самостійно в районі Житомира.
Північну частину Київщини прочистив від поляків, згідно із пляном, полковник Іван Бондаренко. Він здобув Брусилів, Андріївку, Бишів, Рожів, Макарів, Димир, Бородянку, Грузьке, Дідівщину й подався на київське Полісся. Йому підлягали сотники: Саражин, у загоні якого були отамани Бандурка, Скорина й Петро Вітер, — в районі Боярки; Головацький — Марків, Грицько Вовк і Максим Максимів — Полісся(Народиччина).
Так у висліді двомісячних боїв увесь терен Київського і Брацлавського воєвідств були зовсім очищені від поляків. Хто з них не втік завчасу на захід, той був знищений повстанцями. Правобережна Україна ставала знову вільною, самостійною державою із гетьманом Максимом Залізняком у проводі. На звільнених теренах заводжено козацький лад, встановлювано українську адміністрацію. У вишкільному військовому таборі біля Умані під керуванням полковника Івана Гонти формовано нові повстанські загони, які вирушили на захід і північ, щоб звільнити від поляків теж Поділля, Галичину, Волинь і Полісся. Хвилі повстання докотилися навіть до Закарпаття.
2.4 Московська збройна інтервенція
Так пройшли після проголошення в Умані відновлення Гетьманщини ще три тижнї. Здавалося, що швидко й західньоукраїнські землі будуть очищені від польських займанців, бо сили повстанців кріпшали, а поляки ні в одному випадку не виявилися спроможними успішно протиставитися збройним повстанським загонам.
Але, сталось не так. Нищівний удар для повстання прийшов звідти, звідки ні повстанці, ні їхні провідники ніяк не сподівалися: з рук Москви. Бачучи свою неспроможність протиставитися переможним ударам коліївського повстання, як засвідчує польський сучасник, "польський уряд удався, отже, із просьбою про поміч до московського уряду і її одержав". "Усмирення, — признає відверто польський історик — переводилося московською зброєю". З доручення московського уряду, що не менше був наляканий відновленням самостійної гетьманської України на Правобережжі, як поляки, під кінець червня 1768 року на зайняту українськими повстанцями територію ввійшли великі частини московської армії: ген. Кречетніков із Поділля, де та московська армія перебувала в тому часі як московська допомога польському королеві Станиславові Августові у війні проти його політичних противників, барських конфедератів; ген. Воєйков з Новоросійської губернії і ген. Рум'янцев з Лівобережжя. Це були великі частини добре зорганізованої московської армії; а однак москалі не виступили проти українських повстанців відверто, але застосували методу підступу і зради.
Перший удар був скерований на центр повстання — на Умань. З доручення ген. Кречетнікова під Умань підійшли полки полк. Кологрівова і полк. Гурьєва. Це занепокоїло командування українського військового табору біля Умані, яке зарядило стан готовости, готуючись до збройної розправи. Але висланці ген. Кречетнікова заявили Залізнякові й Гонті, що москалі ставляться прихильно до українських змагань і що московська армія переходить тільки через Україну до Польщі на допомогу польському королеві проти його польських противників — "барських конфедератів". Сам ген. Кречетніков відвідав український військовий табір, хвалив дисципліну й порядок і запропонував співпрацю в боротьбі проти поляків. 6–го липня (н. ст.) московське командування повідомило, що московські війська відходять у Польшу й запропонувало відгуляти прощання на знак приязні українського й московського народів.
Колії повірили в щирість та приязнь москалів. Влаштовано бенкет, під час якого зрадливі москалі обильно вгощали коліїв горілкою, придержуючись самі суворо таємного наказу не пити. Над раном 7–го липня, коли полк. Гурьєва повідомлено, що підпоєні колії заснули, а їх табір щільно оточений московськими військами, московський полковник Гурьєв несподівано вдарив в лице полковника Гонту на знак московським солдатам, щоб вони закували в кайдани Гонту, Залізняка й інших українських старшин. Заскочені таким підступом і зрадою, Гонта й Залізняк не встигли вхопити зброю, як тічня московських солдатів кинулась на них і закувала в кайдани. Одночасно вся маса московської солдатні, що оточила табір коліїв, кинулась на сплячих коліїв, щоб їх кувати в кайдани. Заскочення було нищівне. Бій тривав до обіду. Більшість або прорвалася боєм з оточення, або лягла в бою.
Але ядро збройних сил і керівництво відновленої української держави було знищене: Залізняка, Гонту й більшість головних старшин, що були в тому часі в Умані, захопили москалі таким способом у полон. Разом із ними захоплено тоді в полон живими 780 козаків з колишньої міліції і 65 запорожців, та 14 гармат. Під датою 27–го червня ст. ст. (8–го липня 1768 р. за н. ст.) ген. Кречетніков записав у своєму дневнику "рапорт от полк. Гурьєва" про повну "перемогу" підступних москалів у їхньому намаганні ліквідувати по наказу цариці Катерини Другої українське повстання проти Польщі. Закутих у кайдани Залізняка й Гонту наказав ген. Кречетніков важко збити нагаями. На наказ того московського генерала арештовано теж дружину й малолітні дочки Гонти та прилюдно важко збито їх нагаями.
Про кількість поляглих у тому бою по обидвох сторонах не збереглися ніякі звідомлення, ні інформації.
Це була та сама техніка московської боротьби, чужа культурному світові й через те вповні заскакуюча, яку з таким самим успіхом застосували москалі двісті літ пізніше при ліквідації мадярського повстання в 1956 році, і при арештуванні голови чеського уряду Дубчека та окупації Чехо–Словаччини в 1968 р.
Ту саму методу підступу і зради застосували московські командири до інших отаманів коліївських повстанців, хоч не все вже з таким певним успіхом. Полковника Неживого ліквідував командир гусарського полка Фйодор Чорба. Коли в районі Неживого появилися московські війська, Неживий вислав до московського генерал–губернатора Лівобережжя гр. Рум'янцева спеціяльного післанця, Василя Шелеста, із запитом про ціль вмаршу московських військ в Україну і про відношення московського уряду до українського повстання проти поляків. Рум'янцев відповів, що цариця до повстання не закликає, але москалі співчувають українцям, а московське військо переходить через Україну в Польщу. Після того полк. Чорба викликав полк. Неживого на розмову "для вияснення ситуації". Коли Неживий прибув до квартири Чорби в селі Галаганівці, мабуть 13–го липня, Чорба арештував його та запропонував, щоб увесь відділ Неживого склав зброю і піддався москалям. Неживий і його частина відмовились. Командування повстанськими загонами на місце заарештованого Неживого перебрав Савка Майборода. Між українськими повстанцями й гусарськими, компанійними та пікінерськими частинами армії ген. Воєйкова, які оточили в лісі відділ Неживого, відбувся дуже запеклий бій; у ньому 38 коліїв загинуло, 14 ранених попало в полон, решта прорвалася з оточення. В одному з чергових боїв із москалями попав раненим у полон теж Майборода. Багато ранених, які потрапили в московський полон, москалі потопили в річці Мошні.
Проти Швачки й Журби бу ли вислані з доручення "генерал–губернатора Малоросії" Рум'янцева московськї військові частини під командою полк. Протасьєва. Обидва ці повстанські отамани на ніякі розмови з московським полковником не пішли й відкинули московські вимоги капітуляції. 20–го липня (9–го за ст. ст.) Протасьєв напав на відділ Журби, що мав 300 повстанців, біля села Блощинці. В запеклому бою загинуло 30 повстанців, 64 попало в полон; решта повстанців з полк. Журбою відступила в ліси. Після цього Протасьєв спішним маршем подався до Богуслава й напав на відділ Швачки поблизу Богуслава. В першому бою з москалями біля села Трипілля над Дніпром Швачка вийшов переможцем. У черговому бою, під Богуславом, він був важко ранений і попав у полон. В руки москалів попало тоді теж 68 інших ранених повстанців; кількадесят упало в бою, решта відступила в ліси. В районі Богуслава москалі звели кривавий бій теж із загоном отамана Шевченка; кількадесят ранених повстанців з отаманом Шевченком попали в полон.
У запеклому бою з московським військом під командою сотн. Щерби між Димиром і Макаровом був ранений і взятий в полон полк. Іван Бондаренко.
Так Москва при помочі своєї армії, стосуючи хитро методи підступу і зради, завдала в першій половині липня 1768 р. нищівні удари українському повстанню проти Польщі.
На вістку про те, що московські війська розгромили ядро української армії біля Умані й захопили в полон гетьмана Залізняка та полковника Гонту, у Брацлавщину й Київщину прийшли частини польської армії та спеціяльний каральний відділ Стемпковського для тортурування й екзекуцій зловлених повстанців. Суддею призначив польський король Ксаверія Браницького. Серед поляків і жидів запанувала величезна радість. У листі до короля призначений суддею Браницький писав: "Як гайдамаків розбито під Уманню, а перший транспорт полонених привезено до табору під Сербами, (між поляками й жидами) запанувала загальна радість. Всі тутешні шляхтичі й жиди прибігають до мене. Один радить, щоб усіх четвертувати, другий палити, вбивати на паль, вішати без милосердя, прибивати на хрест".
Липень 1768 — травень 1769: проти польських окупантів і проти московських інтересів.
Але, хоч зліквідування москалями головного проводу повстання та ядра повстанських військових сил було дійсно смертельним ударом, до дійсної повної ліквідації Коліївщини було ще далеко. Місце повстанських отаманів, що впали в бою, або попали в полон, зайняли нові отамани. Неживого заступив Майборода, а по нім Станкевич. Отаман Заяць не лише перебрав становище Швачки після того, як ранений у бою Швачка попав у московський полон, але і прийняв на себе ім'я "Швачка", щоб підкреслити тяглість боротьби. Наслідником Бондаренка став Саченко. Командирами інших загонів стали: Губа, Тимченко, Панченко, Шостак. Важкі й надзвичайно запеклі бої проходили далі по всій Правобережній Україні. Так, 19–го липня 1768 р. повстанські загони здобули місто Тетіїв і Ставище та панські замки в околиці Ставищ і винищили польську шляхту, що на вістку про московську інтервенцію під Уманню почали повертатися в Україну, а здобуте панське майно роздали навколишнім селянам та біднішим міщанам. У селі Білий Камінь біля Могилева над Дністром відділ коліїв силою около 150 бійщв, який відступав після важкого бою з московським військом, зустрів панцерну сотню регулярного польського війська під командою капітана Камінського й розгромив її так, що лише кільканадцять шляхтичів урятувалось від смерти втечею, або скрившись у бур'янах. Така доля зустріла й інші частини польської регулярної армії, що прийшли із заходу на охоплений повстанням терен Правобережної України. В листі з Поділля, висланого до Львова 12–го серпня 1768 р., інформовано: "Обивателі подільські й українські (т. зн. польська шляхта Подільського, Брацлавського й Київського воєвідств), забезпечені універсалом ясновельможного Браницького, повернулися до своїх маєтків, й одні були вирізані бунтівниками, а другі втечею ледве врятували своє життя". В іншому листі з датою 23–го серпня 1768 р. засвідчено: "На Україні все більше посилюються бунти і вже до Волині й Полісся наближаються. Паволоч зовсім вирізали, а самі засіли тепер в коростівських лісах". А в донесенні із 31–го серпня алярмовано: "Хлопські бунти, кажуть, котяться все ближче до Львова і придушені, очевидно, бути не можуть".
Поляки усвідомили собі, що важкий московський удар по повстанні під Уманню не означає ще повної ліквідації повстання, як вони зразу думали, та що Польща й далі неспроможна сама успішно протиставитися коліївському повстанню. Тому польський уряд поновив свої прохання до московського уряду, щоб Москва дала Польщі військову допомогу для придавлення українського повстання спільними силами Польщі й Росії. Російський генерал Кречетніков, виконавець підступного нападу на коліїв під Уманню, подає у своєму щоденнику, що 15–го липня (4–го липня за ст. ст.) 1768 р. він відбув спеціяльну конференцію з польським представником графом Браницьким і передав йому запевнення цариці, що Росія сповнить польське прохання про військову допомогу якнайшвидше і якнайповніше. Вслід за цим нотує ген. Кречетніков видані ним накази про вислання московських військ у район Винниці, в райони Межибожа і Староконстантинова та через Бар до Тернополя.
Збройна інтервенція Росії по стороні Польщі проти Коліївщини стала вже явною.
Підступний маневр російських військ проти коліїв під Уманню заскочив українських повстанців, однаково низи, як і керівників повстання. Але, разом із цим, він вніс ясність щодо того, як справді ставиться Росія до українського повстання коліїв. Виданий 20–го липня (9–го липня за ст. ст.) 1768 року "маніфест" цариці Катерини Другої, в якому вона проголосила, що українські повстанці це "разбойніки, вори" й закликала їх негайно скласти зброю та добровільно повернутися в панщизняне ярмо польських панів, розвіяв до решти будь–які сподівання не то на якусь допомогу, але й на якесь співчуття православної Московщини — однаково її уряду, як і її народу — до повстання українського народу проти католицької Польщі. Тому, починаючи із другої половини липня 1768 року, в відозвах керівників коліївського повстання до українського народу, як от у відозвах "козака Івана", отамана Савченка та інших, доводилося, що москалі такі самі вороги українського народу і його визвольної боротьби, як поляки. У висліді цього, визвольна боротьба коліїв, яка до 6–го липня 1768 р. скеровувалася тільки проти польських займанців і їхніх вислужників–жидів, перетворюється у боротьбу проти польських займанців й одночасно проти московських інтервентів. На пропоновані розмови з московськими командирами не йшов уже ніхто з коліївських отаманів, московським військам не здавався добровільно ніхто з учасників коліївського повстання.
Головнокомандуючий московськими військами на охоплених українським повстанням просторах Правобережної України ген. Кречетніков нотує у своїх записках бої московського війська під командою пор. Тербуховича з коліями в останніх днях липня в районі міст Вербки і Крути над Дністром, бої відділу пор. Кологрівова на початку серпня в районі Умань–Саврань–Балта–Могилів, висилку відділу силою тисячі солдатів у район Житомира, а в половині серпня висилку московських військових частин проти коліїв у район Межибожа і Староконстантинова та в район Вінниці. В кінці серпня 1768 р. князь Прозоровський просив губернатора Рум'янцева прислати з Лівобережжя ще кілька батальйонів московської піхоти для посилення боротьби з коліями. Місяць пізніше Прозоровський, побоюючись, що українські повстанські загони коліїв відріжуть його від Києва, звернувся знову до Рум'янцева за новою військовою допомогою.
Вже й із таких фрагментарних звідомлень, які збереглися в якійсь формі до наших днів, ми бачимо, що й мимо московської збройної інтервенції по стороні поляків проти українського повстання, дії коліїв поширювалися. В рапорті кн. Мєщерського ген. Кречетнікову з датою 13 липня 1768 р. говориться про те, що сотня коліїв звела важкий бій з московським військом, в якому 13 запорожців і 15 "місцевих" попало в полон, і після бою подалася на Полісся. В меморіялі уніятських священиків до польської влади з датою 22 грудня 1768 р. говориться, що вогонь коліївського повстання "На Волині ще й досі не погашений".
31 серпня (20 за ст. ст.) князь Микола Репнін повідомляв графа М. Паніна: "Гайдамацкие шалости продолжаются с стремлением, я ж сколько возможно подтверждаю всем нашим войскам, чтобы старались сыскивать и забирать".
Під числом 3016 в архіві ЦДІА УССР у Києві зберігається повідомлення сотників М. Скаржинського і А. Радкевича про бій сотні москалів при кінці серпня із загоном коліїв біля слободи Капустина і про панічну втечу московських солдатів.
6 вересня польський посол у Петербурзі Псарскі писав до пана Огродського: "Придушення повстання селян, що знову розгорілося в Україні, також стане предметом турбот його величества міністра".
13 грудня білоцерківський губернатор С. Рильський звітував графові Браницькому, що до повстання, яке й далі палає в Білоцерківщині, приєднуються все більше місцевих українських селян. Подібного алярмуючого листа про дії коліїв в районі Гусятина, Корсуня, Сміли вислав Браницькому 13 грудня теж його офіціял Суходольські.
Про широко розгорнені дії коліїв у районі Білої Церкви, Жаботина, Лисянки, Богуслава звітує Браницькому теж польський ротмістр Й. Бучацький 18 грудня 1768 р. Він згадує дії повстанського командира Станкевича та загону отамана Губи силою до п'ятсот коліїв.
31 грудня князь М. Репнін повідомляє графа Микиту Паніна, що в районі Богуслава, Білої Церкви, аж до Новосербії "знову появилися гайдамаки, й бунт мужицький палає".
Повстанська група Станкевича на Смілянщині нараховувала осінню 1768 р. близько тисячу бійців. У збереженому в архіві журналі польського війська, яке брало участь у боротьбі проти коліївських повстанців, згадується про запеклий бій польських і московських частин із коліями під Жаботином, у якому впало 40 коліїв, а сімдесят потрапило в полон; решта прорвалася з оточення й відступила в ліси. Під датою 9 грудня описуються в тому журналі криваві бої польських і московських військ в районі Сміла–Жаботин із загоном коліїв групи Станкевича силою близько триста коліїв. У тому ж журналі згадується і другий бій з іншим загоном коліїв силою теж близько триста бійців у районі Сміли. Польський звітодавець подає, що у цьому бою загинуло біля сотні коліїв, 99 потрапило в полон, а решта відступила в ліси.
15 грудня загін коліїв із групи Станкевича напав на відділ пор. Вепрейського, що охороняв транспорт полонених до Києва, розгромив москалів і звільнив усіх полонених.
Запеклі бої тривали й усю зиму 1768–69 рр. Польський історик А. Й. Роллє пише про це: "Зима 1768–1769 року: Журба на чолі 700 осіб в лісі під Ольхівцем, Панченко, 200 осіб, в летновецькім замку коло Лисянки, Тимченко під Звенигородкою, 200 осіб. Між народом поширювано відозви, підписані "Козак Іван", в яких оголошено, що не лише ляхи, але й москалі є ворогами українського народу, тому треба боротися проти обидвох, бо тільки звільнившись від них, Україна стане вільною. Ліквідовано шляхту, що поверталася, й малі російські відділи. Особливо давався москалям взнаки Шостак, якого ні москалі, ні поляки довго не могли зловити. На алярми москалів і поляків князь Голіцин вислав генерала Вуїча з 2.000 донцями, 60 стрільцями й гарматами. Вони злучилися з (польським) військом Стемпковського. Під Ротмистрівкою розбито Шостака, три дні пізніше Журбу; обидва вони полягли в бою. Розбито Тимченка. Панченко замкнувся в замку й боронився дві доби. Гайдамаки стріляли цільно й багато з тих, що облягали, загинули, а між ними й донський полковник Туровєров. По двох днях облягаючі увірвалися до міста. Колії загинули в бою всі до одного".
В документах, що їх обговорює Гермайзе, згадується відділ коліїв, що їх сформував у Києві в грудні 1768 р. запорожець Василь. Ця група розділилася на два загони і зимою 1768–1769 р. вела бої проти поляків і москалів в районі Канева й на Смілянщині.
27 (16) березня 1769 р. невідомий автор збереженого в архіві листа з Варшави писав: "На Русі щораз більше поширюється пожар. Повстало селянство України, Брацлавського, Київського і частини Волинського воєвідств".
15 квітня 1769 р. цариця Катерина вислала "Генерал–Губернаторові Малоросії" Рум'янцеву новий указ розправитися з учасниками повстання на Правобережжі на випадок їх переходу на Лівобережжя "как с прямыми разбойниками". Це свідчить, що розміри дій коліївських повстанців ще й у половині квітня 1769 р. тривожили Москву.
У травні 1769 року коліївське повстання згасло, залляте ріками повстанської крови, хоч окремі, невеличкі загони коліївських повстанців діяли ще в деяких районах і в другій половині 1769 року та в наступних роках.
Важкі бої коліївських повстанців проти польських займанців і проти московських інтервентів тривали повний рік.
У загальному, в повстанні 1768–69 р., прозваному Коліївщиною, можна розрізнити три періоди. Перший період охоплює шість тижнів від початку повстання до 7 липня 1768 р. В тому періоді повстання, спалахнувши в Холодному Яру, переможно котилося на північ і на захід, очищуючи простори Правобережної України від польських займанців. У здобутій Умані було проголошено 22 червня 1768 року відновлення Гетьманщини, — самостійної української держави з гетьманом Максимом Залізняком на чолі. На звільнених просторах було встановлено козацький лад волі, рівності усіх і народоправства, без холопа та без пана.
Другий період починається зрадницьким ударом московських військ на керівний центр повстання під Уманню на світанку 7 липня 1768 р. Несподівана інтервенція москалів в обороні поляків застає повстанців зненацька. Але після короткого замішання повстанці продовжують свою боротьбу, тепер уже не лише проти польських займанців, але і проти московських інтервентів. Особливо завзята партизанська боротьба триває до весни 1769 року.
Третій етап — квітень–травень 1769 р.: під ударами переважаючих польсько–московських військ повстання українського народу гасне.
Кривава польсько–московська розправа з полоненими і з цивільним українським населенням.Супроти полонених українських повстанців виявили як поляки, так і москалі неймовірну жорстокість. Зараз після розгрому військової бази повстанців під Уманню 7 липня 1768 р. полковник російської армії Гурьєв наказав привести підступно захоплених Залізняка, Гонту та інших старшин і в присутності російських старшин дати кожному із коліївських провідників і командирів по 300 ударів нагаями. Після того москалі провели допити й поділ полонених за принципом "підданства": всіх запорожців визнано російськими підданими, а козаків надворних міліцій та селян, що пристали до повстання, визнано польськими підданими. Згідно з цим, Залізняка і 68 запорожців було відіслано до київської тюрми до диспозиції московського суду, а 846 полонених як "польських підданих" передали на покарання полякам.
Серед переданих полякам був і полковник Іван Гонта.
Російські старшини виводили Гонту тричі кожного дня перед гуртом запрошених спеціально польських панів і давали йому прилюдно по 300 ударів нагаєм так, що все тіло Гонти, якого москалі держали під сильною сторожею у викопаній ямі, вкрилося ятріючими ранами. Москалі заарештували теж дружину й чотири малолітніх доньок Гонти та наказали теж їх бити прилюдно нагаями. Тільки сина Гонти врятував сотник Уласенко, перевізши його щасливо на Волощину.
По кількох днях таких варварських знущань і наруг москалі передали Гонту полякам, які на вістку про розгром військ Залізняка й Гонти під Уманню москалями почали повертатися в Україну. Під охороною московських військових частин поляки відіслали Гонту до головної квартири польських військ в містечку Серби біля Могилева над Дністром. Тут, після проведення інквізиційних тортур, йому було прочитано присуд польського військового суду в Кодні, згідно з яким смертна кара повинна була бути виконувана на протязі 14 днів: перших десять днів із Гонти мали дерти кожного дня пояс шкіри, 11–го відтяти обидві ноги, 12–го обидві руки, 13–го вирізати із живого серце, 14–го відтяти голову; тоді поставити в різних містах України 14 шибениць і на кожній повісити шматок тіла Гонти, а під Могилевом настромити на паль його голову. Але Браницький скоротив диявольський присуд при виконуванні його: він наказав третього дня стяти Гонті голову й решту присуду переводити вже на трупі. Всі мемуаристи підкреслюють, що Гонта вів себе під час тих звірських тортур надзвичайно мужньо: він ані не стогнав, ані не прохав помилування, але ще й посміхався, коли з нього дерли шкіру. На допиті при інквізиційних тортурах заявив: "Знаю, за що гину, й не жалію!"Московський генерал Кречетніков передав полякам на суд трьома групами 1954 захоплених ними в полон українських повстанців. Браницький думав заслати частину з них, здорових, на тяжкі роботи по різних містах Польщі. Але всі поляки, з королем включно, вимагали найжорстокішого покарання всіх учасників повстання, щоб жахом наповнити всіх українців і відстрашити їх від нових повстань. Тому Браницький зміг тільки 200 в'язнів відіслати на роботи до Львова. 700, як це він сам подає у звіті королеві, він "покарав найжорстокішою смертю". Стільки ж було за його дорученням повішено по різних містах України. Решту він передав польському судові в Кодні. Із 336 справ, реєстр яких зберігається, 151 відрубано голови, 57 повішено, 9 четвертовано, одного — українського шляхтича Чоповського, що був помічником полк. Неживого, — посаджено на паль.
Особливою жорстокістю вславився регіментар Стемпковський. Польський мемуарист Ліпоман засвідчує: "Регіментар Стемпковський, прийшовши зі своїм відділом в Лисянку, приказав повісити шістдесят селян без будь–яких судових форм. Розіслані далі по селах і містечках відділи московського та польського війська розпитували скрізь за причасними до повстання селянами, арештували підозрілих і висилали до різних міст, а найбільше до Кодни й Житомира, де стаціонувала військова команда. Там же над викопаною глибокою ямою кожному з ув'язнених, прив'язаному до колоди, кат відрубував топором голову і вкидав тіло й голову в яму. По наповненні одної ями, викопували другу. Таким способом було позбавлено життя велику кількість селян. Могли там впасти й невинні жертви. Загибель невинних була зовсім можлива, бо вистачало найменшого підозріння про співучасть у повстанні в такій чи іншій формі". "Вбивали й карали тоді гайдамаків — каже інший сучасник — різними способами: то рубали голови, то вішали, то позбавляли одної руки й одної ноги. Свідками тих кар були Кам'янець, Львів — там повішено 200 гультаїв — Крем'янець, Вінниця, Житомир, Летичів й інші міста". "Декого катовано більш рафіновано, у спосіб, гідний індіянських дикунів. Нещасним обмотувано обидві руки клоччям, просякнулим дьогтем, запалювано клоччя й так воджено їх з горіючими зі села до села".
В самій Кодні загинуло тоді біля трьох тисяч українців; у цілому загинуло від рук польських катів біля 30 тисяч українських селян, дійових учасників, або запідозрілих в участі в українському всенародньому повстанні 1768 року, прозваному "Коліївщина". Кровожадні оргії польського "правосуддя" проходили ще й кілька літ після остаточного придушення повстання, в 1769, 1770 і в пізніших роках.
Не меншу кровожадність і жорстокість у винищуванні українських повстанців коліїв виявили й москалі. Так, наприклад, князь Баратов, комендант одної із московських військових частин, наказав держати всіх полонених повстанців, переважно важко поранених в бою, у викопаній ямі, скликав довколишніх селян, і на їх очах москалі, виволікли полонених з ями, поставили пов'язаних в ряд над ямою й засипали їх градом куль, а тоді згорнули всіх постріляних в яму і хоч з ями неслися зойки живих іще жертв, засипали всіх землею. Багатьом отаманам, що попали раненими в полон, москалі без суду стинали голови. Так загинув отаман Бондаренко, попавши раненим у полон в бою з москалями коло Чорнобиля.
В основному захоплених в полон під Уманню запорожців відправлено до Києва до диспозиції московських слідчих і суддів. Тортуровані під час слідства, вони сиділи в Київській фортеці голі, босі й голодні. У днях 24–26 серпня 1768 р. відбулися засідання київської губернської канцелярії, на яких розглядано справу полонених москалями коліїв і винесено присуд. Залізняка було засуджено на кару смерти колесуванням з одночасним "уласкавленням" і заміною тієї кари на 150 ударів нагаєм, вирвання ніздр, випалення тавра на чолі й щоках і заслання на досмертну каторгу в Сибір. На таку саму кару засуджено й полковника Неживого. Інших старшин засуджено на кару смерти через відрубання голови із заміною на 70–80 ударів нагаєм, вирвання ніздр, випалення тавра й заслання на досмертну каторгу в Сибір, а всіх інших учасників повстання засуджено на кару смерти через повішення із заміною кари смерти на 50 ударів нагаєм, вирвання ніздр, випалення тавра на чолі і щоках та заслання на досмертну каторгу в Сибір. Так було засуджено 69 запорожців, захоплених москалями під Уманню і 141 запорожця, та 4 лівобережних українців, захоплених москалями в полон в липні–серпні 1768 р. в інших боях. У мотивації присуду сказано, що така жорстокість викликана тим, що суджені збройно протиставилися московському війську. Для виконання присуджених тілесних тортур відставлено 70 запорожців із Максимом Залізняком на чолі 12–го вересня до Орловського форпоста в Новоросії, 49 запорожців із Семеном Неживим вислано 16–го вересня до Глинського шанця напроти Мотронинського манастиря, 28 запорожців із Швачкою вислано 24–го вересня у Васильківський форпост і 68 запорожців із отаманом Лепехою 18–го вересня в Кременчук. При транспортуванні жертв було вжито найповніших засобів безпеки: ескортували особливо сильні військові відділи, руки й ноги кожного в'язня були закуті в тяжкі кайдани, при кожному в'язневі стояв московський солдат із шаблею в руці, обсервуючи ввесь час кожний рух в'язня. Всі екзекуції були виконані у присутності визначених московських старшин та спеціяльно для цього запрошених представників Польщі й татарської орди. Після виконання тих тортур, усіх катованих відставлено на каторгу в Сибір, переважно до місцевости Нерчинськ.
Історик О. Гермайзе, простудіювавши всі урядові російські документи в цій справі стверджує, що кару для суджених запорожців, учасників коліївського повстання, призначила особисто сама цариця Катерина.
1–го листопада 1768 р., коли транспорт засуджених запорожців із Залізняком, везених на Сибір, задержався в слободі Котельня біля Охтирки, Залізняк зорганізував втечу: в'язні розбили тюрму, роззброїли екскортуючих солдатів і 51 в'язнів утекло. Але лише 16–ом пощастило дійсно втекти; решту вдалося московським гончим вишукати і зловити. Між зловленими був, мабуть, і Максим Залізняк, але ані якогось офіційного потвердження цього, ані ніякого іншого доказу цього досі не знайдено.
Всі учасники Коліївщини, захоплені москалями й заслані після катувань на Сибір, загинули там на каторжних роботах.
Розділ 3 Коліївщина на Житомирщині
22-го червня 1768 року в Умані під гарматні і крісові постріли проголошено святочно відновлення Гетьманщини. У проголошенні було подано, що панщину і шляхетство зноситься, всі українці будуть вільними козаками і вся українська земля буде зватися по-давньому "Гетьманщина" щодо свого політичного стану. Гетьманом відновленої української держави було обрано Максима Залізняка, а головним комендантом збройних сил уманського полковника Івана Гонту. Комендантом міста Умані призначено сотника Пантелеймона Уласенка. Окремі постанови регулювали податкові і військові повинності громадян супроти української держави; всякі самовільні накладані контрибуції були заборонені. В державі мав панувати лад і порядок, сперті на принципах справедливості й рівності всіх громадян. Країну поділено адміністраційно на полки й сотні.
Ядро української армії силою двох тисяч вояків приміщено у спеціяльному таборі біля Умані. Тут вівся регулярний військовий вишкіл та прищеплювалися принципи суворої військової дисципліни. З решти повстанців, що були тоді в Умані, створено повстанські загони, які вирушили в дальший похід на захід і північ для прочищування українських земель від польських окупантів. Ті загони, що їх командирами були Микита Чорний, Романченко, Ніс, Паралюш, в останньому тижні червня і перших тижнях липня 1768 р. здобули містечка Гранів, Теплин, Дашів, Тюльчин, Манастириська, Гайсин, Копели, Божівку, Жидачин, Ладижин, Балту й очистили всю Уманщину від поляків та жидів.
У середній частині Київського воєвідства, що стала тереном дії полковника Якова Швачки, колишнього курінного отамана Журилівського куреня на Січі, оперували зі своїми загонами повстанські отамани: Василь Тесленко-Журба - Васильків, Груда - Хвастів, Сава Плиханенко - Біла Церква, Павло Таран - Володарка, Микита Москаль - Бердичів. Зразу Швачка оперував разом із Журбою; на початку липня Тесленко-Журба, мабуть піднесений Залізняком до ранги полковника, почав проводити повстанські акції самостійно в районі Житомира.
Так само успішно проходили повстанські дії полковника Семена Неживого в південній частині Київщини. З Холодного Яру біля Мотронинського манастиря подався Неживий у Чигиринщину та Черкащину, де появилися сильні частини польських конфедератів, що грабували і знущалися над українським населенням. Із документу, виставленого медведівцями про взірцеву поведінку Неживого і його відділу, довідуємося, що в Медведівці відділ Неживого знищив сотню польських конфедератів, а в Жаботині кругло 450 польських вояків. Подібні документи інших громад подають, що у днях 20-22 (9-12 за ст. ст.) червня 1768 р. Неживий був із своїм відділом у Каневі, 26-го (15-го за ст. ст.) в Мошнах, 31 (20 ст. ст.) червня в Жаботині, 1-2 липня (21-22 червня ст. ст.) в Медведівці, 6 липня (26-го червня за ст. ст.) у Крилові. Скрізь там він винищив поляків і жидів і, як засвідчує Рум´янцев у своєму рапорті московській цариці з датою 19-го (30-то за н. ст.) червня 1768 р., отаман Неживий "завів там новий економічний лад, для чого визначений економ із місцевого (українського) населення і писар грецького віровизнання". В його районі оперували зі своїми загонами підпорядковані йому сотники: Іван Чорний у районі Черкас, Василь Шелест - Жаботин, Василь Смілянський - Лебедин, Іван Таран - Вільшина, Шундра - Сміла, Станкевич - Корсунь, Шевченко - Богуслав.
Північну частину Київщини прочистив від поляків, згідно із пляном, полковник Іван Бондаренко. Він здобув Брусилів, Андріївку, Бишів, Рожів, Макарів, Димир, Бородянку, Грузьке, Дідівщину й подався на київське Полісся. Йому підлягали сотники: Саражин, у загоні якого були отамани Бандурка, Скорина й Петро Вітер, - в районі Боярки; Головацький - Марків, Грицько Вовк і Максим Максимів - Полісся.
Так у висліді двомісячних боїв увесь терен Київського і Брацлавського воєвідств були зовсім очищені від поляків. Хто з них не втік завчасу на захід, той був знищений повстанцями. Правобережна Україна ставала знову вільною, самостійною державою із гетьманом Максимом Залізняком у проводі. На звільнених теренах заводжено козацький лад, встановлювано українську адміністрацію. У вишкільному військовому таборі біля Умані під керуванням полковника Івана Гонти формовано нові повстанські загони, які вирушили на захід і північ, щоб звільнити від поляків теж Поділля, Галичину, Волинь і Полісся. Хвилі повстання докотилися навіть до Закарпаття.
На території Овруччини і Народиччини діяв Гайдмацький загін Подоляки .
Подоляка Іван – гайдамацький ватажок. Його загін діяв на Поліссі, в районі Овруча-Мозира-Народич.
Гайдамацький загін Подоляки 1768 року, оволодів Радомським замком і проник на лівий берег Прип’яті.
Довгий час повстанці робили вилазки на панські маєтки на території сучасного Овруча та Народич.Загін розділився на декілька частин і став головною рушійною силою в цій частині на ряду з загонами Максимова ,які діяли в сусідньому Коростені і теж наводили жах на околиці.
Загін Подоляки налічував 500 людей (більшість селяни ).
В сусідньому Малині діяв загін Івана Бондаренка
Іва́н Бондаре́нко — (1746 — †8 серпня 1768) — ватажок гайдамацького загону під час Коліївщини (повстання надвірних козаків), один із керівників повстання — четвертий за ліком Полковник Коліївщини.
Народився в селі Грузька (нині Макарівського району), що на Київщині.
Восени 1767 року в монастирях Придніпров'я під виглядом послушників оселилась група запорозьких козаків. Її ядро складалося з восьми осіб, серед яких Максим Залізняк, Кіндрат Лусконіг, Микита Швачка, Андрій Журба, Василь Бурка, Дем'ян Чернявщенко та Іван Бондаренко. Очолював групу Йосип (Юсько) Шелест. Саме вони починали агітувати українців до повстання.
Іван Бондаренко в складі повстанського війська в понеділок, 26 травня, в перший день Петрового посту під проводом Максима Залізняка вийшов ізХолодного Яру. 6 червня 1768 року за розпорядженням Залізняка відділяється зі своїм загоном від основних сил повстанців і прямує на північ.
Від 26 червня 1768 року Іван Бондаренко діяв у районі Брусилова, Бишева, Рожева, Коростишева, Макарова, Радомишля, Малина Бородяни розправляючись з поміщиками і польською шляхтою. Центром діяльності його загону було рідне село Грузька.
Після захоплення Полковника Микити Швачки московськими карателями 9 липня 1768 року очолює повстання надвірних козаків.
Завдяки своїй хоробрості Іван Бондаренко користувався популярністю в народі. Підступно схоплений у Макарові 20 липня 1768 року. Страчений уЧорнобилі 8 серпня. У фондах Національного заповідника «Хортиця» зберігається «Портрет Івана Бондаренка — отамана гайдамаків» роботи невідомого художника. Він був свого роду плакатом, створеним поляками на честь узяття Бондаренка. Напис: «Бондаренко з команди Гонти, схоплений під Чорнобилем», був тут суттєвішим, ніж власне зображення.
Після розгрому військ Івана Бондаренка завершується основний етап Коліївщини. Його пост у повстанському війську перебрав, за даними доктора Петра Мірчука, отаман Саченко.
Отже,я вважаю,що Житомирський регіон приймав активну участь в гайдамацькому повстанні 1768 року
Розділ 4 Гайдамацький скарб
Мешкає у напіввідселеній Любарці дев’яностолітній дідусь Іван Антонович Заєць.Незважаючи на свій поважній вік,він добре почувається ,підтримує порядок на своєму обійсті.Та найбільш цікавим є його вмінням розповідати різні історії,пригоди,які довелося чути ,пережити.Скільки їх зберігається в його сивій мудрій голові про далеке й близьке.Ось одна з них.
У першій половині вісімнадцятого століття народ Правобережної України особливо потерпав від панської Польщі.Захоплення повсюдно земель гоноровою шляхтою ,насадження уніатства та інші суспільні аномалії не мали меж.І українці мусили об’єднуватись то хоч якось чинити опір чужиньскому свавіллю.У цій круговерті і народилась гайдамаччина ,яку очолили визначні ватжки Максим Залізняк ,Іван Гонта та інші.
Гайдамки часто з сім’ями втікали в ліси,жил там куренями ,робили набіги на панські маєтки ,грабували їх,а добро роздавали людям.Іван Антонович пам’ятає з переказів свого дідуся,що між Великами Кліщами і Любаркою у непролазних хащах теж був гайдамацький курінь.
Один з тих далеких років видався неврожайним ,град знищив хліб на корню.Держава правда ,відгукнулася га це нещастя і спромоглася виділити з своїх запасів трохи борошна для потерпілих.За ним потрібно було їхати до Радомишля,яий на той час був одним з провінціальних центрів польського мракобісся.До речі ,тут була в’язниця, в якій томилася захоплені разом з ватажками гайдамаки .Більшість з яких було страчено.
Спорадили любарці до Радомишля валку підвід.На якийсь там день дісталася вона до містечка.Вечеряти чоловіки зайшли до місцевої корчми.Жваву розмову поліщуків з глухої глибини і помітив середній на зріст кремезний радомишлянин.В око впав любарець на жменя Білоус.Відкликав його на сторону і пошепки запитав :
-Ви часом не з Овруцького повіту?
-Еге ж,з Базарської волості,-відповів той .
Довго розпитував у Білоуса співбесідник про місцевість,чи знає він назву урочищ ,чи чув щось про гайдамацький курінь поблизу Любарки?Та найбільше старався переконати,чи серйозна Білоус людина,чи можна на нього покластися.Зрозумівши,нарешті,що перед ним не якийсь пройдисвіт ,радомишлянин вирішив повідати йому сою таїну.
-Я розкажу тобі про велику таємницю :в урочищі ,,Кнурки”(пізніше тут було засноване с.Хвалибог,згодом переіменоване в Журавлину) є дуплиста сосна.В ніій заховане гайдамацьке золото .Багато його там залишено.Коли ми з побратимами його приховали,то поклялися ,що коли в світі потепліє,то ми повернемося,заберемо скарб і поділимо між собою.Та з тих хлопців майже ніхто не залишився.Сам я вже не занйду тієї сосни.Спробуй її відшукати ти.Якщо вдасця,пообіцяй ,що скарб буде використаний для громади…
Білоус не помітив ,як під час розмови один з його земляків Лук*ян Косарчук стриг вухами,намагаючись розібрати її зміст.І при повернені додому він не гаяв часу.Вибравши найтемнішу ніч ,сів на візок ,і …Нишпорив лісом Лук*ян довго.У пошуках допомагали часті спалахи громовиці.Зажив не один синець,але свого домігся.
Сторожко і глухо вдаряла раз по раз по смолистому стовбуру сокира,а густий нічний праліс поглинав вдарливі звуки,не давав перерости у довгу гулку луну,Ще одне-друге зусилля..і на мокру глицю посипалиця золоті червинці царської чеканки.
Довго тримав Лук*ян за сімома замками таємницю гайдамацького скарбу.Якось він в числі церковних виборних потрапив до сусідньої Калинівки на раду з приводу чергово ремонту і поліпшення існування тамтешньої церкви.Любарка була приписана до її приходу.Почувши, як багато потрібно буде зібрати коштів,щоб виконати намічене,Лук’ян прикинув:любарцям такої суми не зібрати .І він запропонував землякам залишити раду.
-Тож чому?-запитали калинівські церковні владики.
-Свою будемо будувати церкву,-відказав любарський посланець.-До вашого приходу шлях не близький ,особливо він втомливий для літніх прихожан.
-А де ж грошей на будівництво наберете?
-Звернемося до своїх,до навколишніх ближчих прихожан .
Допоможуть,бо це на свою церкву буде збір-хитрувато відповів Лук’ян.
Земляки не зрозуміли Лук’янового натяку ,але послухалися його і всі разом залишили раду.Далі сталося так,як і передбачалося :для людського ока оголошено збір коштів на Божий храм.Дехто, правда, здогадався,де у головного замовника будівництва бралися гроші,та він хитро прикривав їх джерело,говорив,що багато хто з віруючих ,зачувши про нове діло ,вносять,значні пожертви.
Робота йшла з розмахом ,і невдовзі на очах у здивованих сусідів виросла красивими обрисами багато банна церковна споруда.Майстри наймалися найкращі,будівельні матеріали доставлялися найліпші.Церковний інтер’єр та іконостас розписували та встановлювали відомі київські майстри.Поруч ,під стать церкві,зводилася шпиляста дзвіниця,а церковний цвинтар обводився металевою огорожею.Така розкіш на той період була не по кишені навіть значній сільській громаді.
Невдовзі було закінчено опоряджувальні роботи,і мелодійні урочисті переливи церковних дзвонів на здивування ,звичайно,калинівцям,покликали віруючих до храму на моління…У цьому місці розповіді Іван Антонович ніяковіє і з жалем розповідає ,що до гарної архітектурної пам’ятки Любарки ,якою гордилася покоління сельчан,добру руку доклала радянська влада.як і скрізьврна це робила ,перетворила гарне ошатне приміщення на недопутний магазин.А для цього ,,активісти”села розправились і з лискучою позолотою христа ,і з гарними банями ,від яких у прихожан перехоплювало дух.
На карті можемо побачити,що більш за все гайдамацький загін діяв в районі Овруча,Народич,Лугин(слід також зазначити,що Народицький район має вигідне стратегічне положення,має шляхи сполучення з іншими регіонами і Білоруссю)(Додаток 1)
В легенді сказано,що зустріч Білоуса відбулася в Радомишлі(в період гайдамацького руху тут діяв загін І.Бондаренко(Коліївщина) і також слід зазначити загін І.Подоляки ,який діяв в 1754р.в районі Радомишля, Народич ,Овруча..
Також на мою думку ,слід зазначити,що гайдамак сказав,що більшість його товаришів була вбита(це могло відбутись через репресії російськими військами в містечку Кодня,в якому відбувались страти повстанців). Саме це могло послужити причиною чому гайдамаки мали б покинути свій курінь.
В легенді також зазначаються російські червонці:
- почали чеканитись Петром | в 1701 році(маса-3.47 гр.,золото,986 проби)
-монети схожого зразка була поширена в Російській імперії з 1726 року(змінилась лише проба)
Факт з червонцями підтверджується…
Ціни на товари в 1768 році:
-36 копійок--- пуд м’яса(16.3 кг)
-13 копійок — пуд хліба
За день робочий заробляв 2.5-3 кг м’яса.
Слід також зазначити ,що ціни на матеріали були не високими,але в легенді чітко сказано,що церква була облаштована дуже добре(позолота,майстри з різних міст,власне огороджене кладовище,іконопис) --ці всі дані є підтведжені архівами— це наштовхує на думку,що були вкладені значні кошти(в середньону на будівництво церкви витрачалось 50-100 червонців,в залежності від матеріалів. В Любарці церква дубова(в цьому регіоні дуб не поширений,був завезений з Київської області і Малина). Розпис церкви обійшовся б 25-30 червонців, тут працювали найкращі майстри з Києва. Позолота обійшлась в 25 червноців(враховуючи дзвін).
Кладовище -15-20 червонців…
200 червонців = 700 гр(доволі легко міг поміститись в дупло)
Сумарна сума коливається від 100 до 200 червонців ,значна сума в ті часи .
Виникає питання,чому гроші були залишені саме в Народицькому районі,якщо в 1768 році ,тут не відбувалися особливо активні дії,раз в роки сюди заглядували гайдамаки,акцент повстання був перенесений більш до Малина ,Брусилова,Бердичева?
Можна подумати,що їх було добре заховати в малопомітному місці,але навіщо долати такий шлях(близько 100км)?І той факт ,що вони були тимчасовими гостями відпадає,через наявність курення,вони тут мешкали і знали територію,якщо змогли так заховати.
На мій погляд,нам потрібно перенестися на 10 – 12 років назад.
В 1754 році на території села Калинівка(яке є в легенді),довгий період діяв загін І .Подоляки ,який мав декілька куренів в лісах Народиччини. (Це підтверджує сам Подоляка в показаннях в Київському громадському судді). Може бути доповідач трохи помилився,а самі події проходили в період не Коліївщини ,а в 1755-56 році. Слід також зазначити ,зо в 1768 році загін Подоляки діяв в районі Овруча - Мозира.
Виходить Подоляка добре знав цю місцевість,але я все таки схиляюсь до думки ,що скарб був захований в 1754 році.
Отже,я схиляюсь до думки,що ця легенда ,як і сам гайдамацький скарб має повне право на існування,це пітверджено реальними подіями та фактами,які трапились в ті часи.Лише є одна неточність,ця подія трапилас в 1754.
Cписок використаних джерел:
1.Житомирщина,істричний нарис___________Полісся 2008р.
2. Петро Мірчук ,,Коліївщина”1768
3.Яковенко Н.М. Нариси історії України з найдавніших часів до ХVIIIcm
4. "Гайдамацький рух на Україні в ХVІІІ ст. Збірник документів". Київ, 1970